Поняття і значення суб'єктивної сторони складу злочину.
Поняття і значення вини. Форма вини.
Вина у формі умислу.
Вина у формі необережності.
Подвійна форма вини. Змішана форма вини.
Мотив вчинення злочину
Мета вчинення злочину.
Помилка та її вплив на кримінальну відповідальність. Поняття суб'єктивної сторони складу злочину

Суб'єктивна сторона складу злочину - це процес мислення, бажання і волі людини, в якому відображуються її об'єктивна поведінка та інші зовнішні обставини, пов'язані з учиненням злочину.
Суб'єктивна сторона складу злочину завжди знаходить свій вияв у певному зовнішньому протиправному діянні. Тобто, в об'єктивних ознаках злочину знаходять свій вияв мотив, мета і, в кінцевому підсумку, волевиявлення особи.
Суб'єктивна сторона складу злочину - це внутрішня сутність злочинного діяння; це ті внутрішні процеси, які відбуваються у психиці осудної особи під час вчинення нею передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння. Характерними ознаками (елементами) суб'єктивної сторони злочину є вина, мотив та мета вчинення злочину.
Вони тісно пов'язані між собою, однак зміст і значення їх неоднакові. Вина особи - це основна, обов'язкова ознака суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину. Однак у багатьох злочинах суб'єктивна сторона вимагає встановлення мотиву і мети, які є факультативними її ознаками.
У кримінальному праві враховуються не всі ознаки психіки людини, а в основному, дві з них - інтелектуальна і вольова, які використовуються при визначенні форм вини - умислу і необережності.

Поняття вини. Форми вини

Основною і обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони кожного злочину є вина особи. Принцип кримінальної відповідальності за наявності вини законодавчо сформульований у Конституції України, в ст. 62 якої говориться: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».
Вина - це психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке вчиняється нею, та його наслідків у формі умислу чи необережності.
Вина - це завжди умисел або необережність. Лише за наявності вини особи щодо вчиненої нею дії (бездіяльності) можна говорити про склад злочину як підставу кримінальної відповідальності.
Вина - це лише психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке нею вчиняється. Передумовою вини є осудність особи, яка вчинила злочин, і досягнення нею встановленого щодо кримінальної відповідальності за такий злочин віку.
Форми вини - це окреслені в кримінальному законі поєднання певних ознак (елементів) свідомості і волі особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння. У поєднанні таких ознак і знаходить свій вираз психічне ставлення особи до діяння та його наслідків.
Чинне право виділяє дві форми вини - умисел (ст. 24 КК) і необережність (ст. 25 КК).
Умисел може бути прямим або непрямим, а необережність проявляється у вигляді самонадіяності або недбалості.

Вина у формі умислу

Відповідно до ст. 24 КК, злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо припускала настання цих наслідків.
У ст. 24 вказується на дві характерні ознаки умислу - інтелектуальну і вольову.
Інтелектуальна ознака умислу включає: 1) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності; 2) передбачення її суспільно небезпечних наслідків.
Вольова ознака умислу означає наявність у суб'єкта злочину бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення.
Залежно від поєднання у свідомості злочинця інтелектуальної і вольової ознак умисел у теорії кримінального права поділяється на два види: прямий і непрямий (евентуальний). При прямому умислі особа:
а)усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії або
бездіяльності;
б)передбачає настання суспільно небезпечних наслідків;
в)бажає їх настання.
При вчиненні злочину з непрямим умислом особа:
а)усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння;
б)передбачає його суспільно небезпечні наслідки;
в)свідомо допускає їх настання.
Ознаки прямого умислу, вказані у ст. 24, характерні для злочинів із матеріальним складом, необхідною ознакою яких є настання певних суспільно небезпечних наслідків і наявність причинного зв'язку між діянням особи і наслідками, що настали.
При вчиненні умисного злочину особа передбачає наслідки свого діяння як тоді, коли вони неминуче настануть (скажімо, винний вчиняє прицільний постріл із близької відстані у голову своєї жертви), так і тоді, коли вона передбачає реальну можливість їх настання (особа підпалює житло, де знаходяться люди, які можуть при цьому загинути).
Отже, характерною ознакою прямого умислу є бажання настання злочинного наслідку - щодо злочинів із матеріальним складом, та бажання вчинення злочинного діяння - щодо злочинів із формальним складом. У такого роду бажанні знаходить свій вираз вольова ознака умислу як його найважливіша і відмітна риса.
Із урахуванням емоційної сторони вчиненого злочину і часу формування умислу в теорії кримінального права розрізняють умисли: заздалегідь обдуманий; такий, що виник раптово, та «афектований».
Заздалегідь обдуманий умисел характеризується тим, що:
1)він виникає у винного ще до початку вчинення злочину;
2)найважливіші дії і умови, які будуть мати значення для успіш-
ного здійснення злочинного наміру, обдумуються завчасно.
Умисел, що виник раптово, формується безпосередньо перед самим початком вчинення злочину. Тобто винний здійснює свій злочинний намір одразу ж після виникнення умислу.
Окремим видом умислу, що виник раптово, є афектований умисел, тобто такий, що виникає в процесі сильного душевного хвилювання (афекту) раптово, під впливом тих чи інших особливих обставин, найчастіше внаслідок протизаконного насильства з боку потерпілого.

Вина у формі необережності

Відповідно до ст. 25 КК України злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.
За змістом ст. 25 охоплює два види необережної вини: злочинну самонадіяність і злочинну недбалість.
Злочинна самонадіяність має місце, коли особа:
1)передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності (інтелектуальний момент);
2)легковажно розраховує на відвернення цих наслідків (вольовий момент). При цьому винний усвідомлює суспільну небезпечність свого діяння (невідповідність його закону, посадовим, професійним або загальноприйнятим правилам тощо).
При злочинній недбалості особа:
1)не передбачає можливості настання суспільно небезпеч-
них наслідків своєї дії або бездіяльності;
2)повинна була передбачити такі наслідки;
3)могла їх передбачити.
У цьому випадку винний не усвідомлює суспільної небезпечності своєї поведінки, тому не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків.
Злочин вважається вчиненим за злочинної самонадіяності, коли особа:
1)передбачає лише можливість суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності;
2)розраховує на реальні сили (наприклад, знання, досвід, вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (надійність технічних засобів, дія інших сил тощо), які дозволять уникнути настання суспільно небезпечних наслідків;
3)її розрахунки були легковажними (невиправданими), і такі наслідки настали.
Злочинна недбалість виявляється в непередбаченні винним суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності.

Подвійна форма вини

Окремі норми Особливої частини Кримінального кодексу викладені таким чином, що їх застосування потребує встановлення вини особи, яка вчинила злочин окремо, до самого діяння і окремо - щодо суспільно небезпечних наслідків такого ді-яння.
Злочин, склад якого передбачає наявність двох різних форм вини щодо діяння і наслідків, прийнято іменувати злочином з подвійною формою вини. Подвійна форма вини найчастіше має місце при вчиненні тих злочинів, які пов'язані з порушенням спеціальних правил і настанням від цього шкідливих наслідків. У злочинах, пов'язаних із порушенням тих або інших спеціальних правил, подвійна форма вини може виявлятися в умислі щодо самого факту порушення таких правил і в необережності щодо шкідливих наслідків.
У злочинах із кількома наслідками вина щодо першого, менш тяжкого наслідку, виявляється в умислі, а щодо більш тяжкого - в необережності, є наслідком навмисного злочинного діяння.
Поєднання форм вини в одному і тому самому злочині може бути різним. Наприклад, злочин, пов'язаний із втратою документів, що містять державну таємницю, передбачає щодо втрати таких документів необережну вину - самонадіяність чи недбалість; що ж до правил зберігання документів, то такі правила можуть бути порушені як умисно, так і необережно.
Встановлення подвійної форми вини - це необхідна умова розмежування суміжних злочинів, правильної кваліфікації вчиненого злочину та індивідуалізації покарання.
Злочини відповідно до вини особи поділяються на умисні та необережні. Вчинення злочину тієї чи іншої категорії зумовлює низку правових наслідків. Тому важливим є визначення, які злочини з подвійною формою вини належать до умисних, а які - до необережних.
Злочини з подвійною формою вини в цілому вважаються необережними, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння може бути як у формі умислу, так і у формі необережності, а щодо «прямих» наслідків такого діяння - лише у формі необережності.

Мотив учинення злочину

Мотив є спонукальною причиною поведінки людини. Чинником самого мотиву є потреби людини, її емоції, почуття тощо. Мотив може бути благородним - вираженим у формі любові, совісності, жалю, співпереживання, доброзичливості, щирості, душевності, сердечності тощо. Мотиви можуть бути і неблагородні: ненависть і помста, злість і ревнощі, корисливість і заздрість, презирство і жорстокість тощо.
Мотиви злочину - це найчастіше такі їхні психологічні різновиди, як помста, жорстокість та жадібність.
Мотив злочину - це усвідомлена спонука особи, яка викликала в неї намір вчинити злочин.
Мотив є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складу злочину в тих випадках, коли він безпосередньо вказаний у диспозиції кримінального закону.
Наприклад, такі злочини, як розкрадання майна, одержання хабара, вчиняються з корисливих мотивів, хоча вони і не зазначені у відповідних статтях Кримінального кодексу. Неретельність у встановленні мотиву злочину нерідко призводить до помилкової його кваліфікації.
Мотив злочину значною мірою характеризує не лише особу злочинця, а й ступінь суспільної небезпечності вчиненого ним діяння.

Мета вчинення злочину

Мета злочину - це бажання особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків. Вона є характерною ознакою умисних злочинів, що вчиняються з прямим умислом.
Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винний та бажав їх настання, можливо лише при ретельному аналізі складу вчиненого злочину та виявленні його елементів і всіх обставин справи.
Мета - обов'язкова ознака складу злочину лише тоді, коли вона прямо передбачена в диспозиції кримінального закону, і таким чином є обов'язковою (конструктивною) ознакою складу злочину. Це означає, що відповідальність за законом настає лише за такі дії, які вчиняються з вказаною в ньому метою.

Помилка та її вплив на кримінальну відповідальність

У кримінальному законі відсутні норми щодо характеру помилки особи стосовно своєї поведінки. Це питання вирішується теорією кримінального права і судовою практикою щодо окремих категорій кримінальних справ на підставі положень закону про вину та її форми.
Помилка - це своєрідна форма психічного ставлення людини до вчиненого нею діяння та його наслідків.
Помилка в кримінальному праві - це неправильне (хибне) уявлення особи про юридичне значення та фактичний зміст свого діяння, його наслідків та інших обставин, що передбачені як обов'язкові ознаки (елементи) у відповідному складі злочину.
Розрізняють два види помилок: юридичні та фактичні.
Юридична помилка - це хибне уявлення особи:
1)щодо злочинності чи незлочинності її діяння та його наслідків;
2)щодо кваліфікації вчиненого нею злочину;
3)щодо виду та розміру покарання, яке може бути їй призначене за вчинений злочин.
Помилка щодо дії або інших фактичних обставин, що належать до об'єктивної сторони складу злочину, зумовлює відповідальність лише в тому випадку, коли особа, вчиняючи те або інше діяння, не має наміру вчинити злочин, але помилково використовує такі засоби, які спричиняють суспільне небезпечні наслідки.
Залежно від того, в змісті яких саме об'єктивних ознак помиляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки:
а)помилка в об'єкті;
б)помилка в характері діяння (дії або бездіяльності);
в)помилка причинного зв'язку;
г)помилка в особі потерпілого.
Помилкою в об'єкті є неправильне уявлення особи про характер тих суспільних відносин, на які посягає її діяння. Особа спрямовує своє діяння на заподіяння шкоди одним суспільним відносинам, але внаслідок її помилки шкода фактично завдається іншим суспільним відносинам. Типовим прикладом такої помил-ки може бути випадок, коли особа викрадає в трамваї у потерпілої сумочку, вважаючи, що в ній знаходяться гроші або інші цінності, що їй належать.
Помилка в характері діяння може бути двоякого роду. По-перше, вона може виражатися в помилці особи щодо наявності в її дії або бездіяльності фактичних ознак, що утворюють об'єктивну сторону складу злочину; по-друге, в помилці про відсутність в її діянні таких ознак.
Помилка в розвитку причинного зв'язку являє собою неправильне уявлення про дійсний розвиток причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками. Так, якщо особа, бажаючи вбити людину, стріляє в ділянку грудної клітки і вважає, що смерть настане від поранення серця, а в дійсності потерпілий помер від сильної крововтрати внаслідок поранення артерії, то така невідповідність розвитку причинного зв'язку, який передбачався і який був у дійсності, не виключає умислу на вбивство і відповідальність настає саме за умисне вбивство, тому що винний не помилявся в загальних закономірностях настання смерті від поранення життєво важливих органів.
Сутність помилки в особі потерпілого полягає в заподіянні шкоди одній людині, помилково прийнятій за іншу. Винний, бажаючи вбити С., вбиває В., помилково прийнятого за С. Така помилка не може впливати на форму вини і відповідальність, тому що життя будь-якої людини (а саме життя тут є об'єктом) од-наково охороняється кримінальним законом. Винний же в цій ситуації не помилявся в тому, що посягає на життя людини. Отже, відповідальність його й повинна настати за умисне вбивство.