Загальна характеристика кримінального права іноземних держав.
Джерела права іноземних держав.
Злочин і покарання за кримінальним правом іноземних держав.
Основні напрями (школи) в науці кримінального права зарубіжних країн.

Загальна характеристика кримінального права іноземних держав

Правова карта світу досить різноманітна. Кожна країна має власну систему права. Інколи на терені однієї країни діють різні правові системи. Так, шотландське право суттєво відрізняється від англійського, хоча обидві правові системи діють у межах однієї країни - Великої Британії. Країни можуть належати до різних соціально-економічних формацій, у них можуть бути різні форми державного устрою, різні політичні режими, що не може не відбиватися на нормах права, формуванні правових систем. На них справляють вплив традиції, рівень культури, сповідувані населенням релігії тощо.
Статут ЮНЕСКО (ст. 3) передбачає зміцнення взаєморозуміння між народами шляхом розвитку у всесвітньому масштабі вивчення іноземного права і використання порівняльного методу. Ознайомлення з положеннями кримінального права зару-біжних країн доцільне для пізнання його суті, а не лише для оцінювання під критичним кутом зору. Відомо, що, пізнаючи право інших країн, ми краще розуміємо своє національне. Порівняння дає можливість визначити спільне та відмінне, бачити як недоліки, так і кращі зразки вирішення певних питань.
Французький компаративіст Рене Давид, розглядаючи право різних країн, виділяє три основні групи правових систем: романо-германську правову сім'ю, сім'ю загального права і сім'ю соціалістичного права.
Романо-германська правова сім'я (інакше - континентальна) включає право країн, у яких чільне місце посідають правові норми як такі, що відповідають вимогам справедливості і моралі. Загальна норма застосовується до конкретного випадку.
Репрезентантами романо-германської правової сім'ї є право Франції, ФРН, Австрії, Італії, Швейцарії, Норвегії, Швеції, Фінляндії, репрезентантами сім'ї загального права - право Англії, США, Канади, Австралії, Нової Зеландії.
Для оцінювання положень правових систем, що належать до згаданих двох сімей права, достатньо розглянути право кількох країн. Насамперед, це право Франції, ФРН (романо-германська правова сім'я), Англії та США (сім'я загального права).
Що ж собою являє кримінальне право як галузь права в розумінні різних зарубіжних авторів?
На думку французького вченого Жана Ларгуйє, кримінальне право є галуззю позитивного права, яке визначає кримінальні діяння і санкції за їх вчинення'. Англійські вчені Сміт і Хоган пишуть ще коротше, а саме: кримінальне право - те, що визначає є діяння злочином чи ні. На думку північноамериканських авторів Ляфейва та Скотта, матеріальне кримінальне право є тим правом, що з метою запобігання спричинення шкоди суспільству оголошує, яка поведінка є злочинною, і вказує покарання, яке може бути призначене за таку поведінку. Англійський автор Курзон пише, що кримінальне право є галуззю публічного права, тобто такого права, яке стосується відносин членів суспільства і держави. По суті, воно стосується встановлення, судового розгляду і покарання тієї дії або бездіяльності, котрі відомі як злочини.
Що ж є завданням кримінального права? Які його цілі?
Показовим щодо цих питань є положення § 1.05 Кримінального кодексу штату Нью-Йорк 1965 р. У ньому зазначається: «Загальні цілі положень Кодексу:
1)заборонити поведінку, яка невиправдано і невибачно спричиняє або загрожує спричинити суттєву шкоду індивідуальним або публічним інтересам;
2)дати ясне попередження про характер забороненої поведінки і про покарання, які накладаються при засудженні;
3)визначити дію або бездіяльність і психічний стан, що їх супроводжує, які складають кожне посягання;
4)провести межу на розумних підставах між серйозними і малозначними посяганнями і передбачити за них відповідні покарання;
5)забезпечити суспільну безпеку попередженням вчинення посягань шляхом віднаджуючого впливу покарань, які накладаються, соціального відновлення засуджених, а також їх ізоляції, якщо це необхідно в інтересах суспільства».
У переважній більшості кримінальних кодексів капіталістичних держав вказівка на цілі кримінального законодавства відсутня. Це стосується Федерального кримінального кодексу США, яким є частина І «Злочини» розділу 18 «Злочини і кримінальний процес» Зводу законів США, кримінальних кодексів Японії, Франції, ФРН, Італії, Іспанії, Австрії, Швейцарії, Швеції, Данії, Фінляндії.
Водночас у кримінальних кодексах більшості соціалістичних та постсоціалістичних зарубіжних країн містяться норми про цілі кримінального законодавства. Так, норми про цілі кримінального кодексу містять кодекси СРВ 1985 р. (ст. І), КНР 1979 р. (ст. І), Республіки Куба 1987 р. (ст. І). А от Кримінальний кодекс Польщі 1969 р. такої норми не містить.

Джерела кримінального права іноземних держав

Вважається, що джерелом права є зовнішня форма об'єктивізації правової норми. Причому лише об'єктивізована («у певній формі») норма стає загальнообов'язковою правовою нормою, реалізація якої забезпечується відповідними засобами державного впливу. Це стосується і норм кримінального права.
Основним джерелом кримінального права більшості зарубіжних країн є кримінальні кодекси.
В усіх зарубіжних соціалістичних і постсоціалістичних країнах прийняті та функціонують кримінальні кодекси (далі - КК), причому в деяких країнах їх було прийнято кілька. Так, у Монголії діє КК 1961 р. (раніше приймалися Кримінальні уложення в 1926 р., 1929 р., 1934 р., а також КК 1942 р.), у Корейській На-родно-Демократичній Республіці - КК 1950 р., у Китайській Народній Республіці - КК 1979 р., в Соціалістичній Республіці В'єтнам - КК 1985 р., в Республіці Куба - КК 1987 р. (замінив КК
1979 р.), в Албанії - КК 1977 р. (замінив КК 1952 р.), у Болгарії -КК 1968 р. (замінив Кримінальний закон, прийнятий 2 лютого 1951 р., який 10 лютого 1956 р. був перейменований нв Кримінальний кодекс), У Польщі - КК 1969 р., у Румунії - КК 1968 р., в Угорщині - КК 1978 р. (замінив КК 1961 р.), у Чехії, а також у Словаччині - КК 1961 р. (замінив КК 1950 р.). Прийнятий у 1968 р. КК НДР перестав діяти у зв'язку з возз'єднанням НДР з ФРН у жовтні 1990 р.
У СФРЮ в 1976 р. був прийнятий Кримінальний кодекс федерації, а в 1977 р. - Кримінальні кодекси шести союзних республік (Боснії і Герцеговини, Македонії, Сербії, Словенії, Хорватії, Чорногорії) та двох автономних країв у складі Сербії (Воєводини і Косова).
У 1994 р. Республіка Словенія прийняла новий Кримінальний кодекс.
Але кримінальні кодекси не є єдиним джерелом кримінального права тієї чи іншої країни. Норми про кримінальну відповідальність можуть міститися в інших законодавчих актах. Так, польський закон від 15 лютого 1962 р. про охорону ціннос-тей культури і про музеї містить докладний перелік кримінально караних видів неналежного поводження з цінностями культури.
Своєрідне положення щодо джерел кримінального права містить ст. 80 КК КНР: «У районах національної автономії», де немає можливості повністю використати положення даного Кодексу, органи державної влади автономних районів або провінцій на підставі місцевих національних, економічних і культурних звичаїв і відповідно до принципів даного Кодексу можуть пристосувати ці положення до місцевих умов або внести в них доповнення, які повинні бути спрямовані до Постійного комітету Всекитайсь-кого зібрання народних представників на затвердження». Велика кількість вчинених у Китаї злочинів розглядається не народними судами, а адміністративними комісіями, які керуються при цьому «Постановою з питань трудового виховання».
Джерелом кримінального права в більшості розвинутих капіталістичних країн є не лише кримінальні кодекси. Таким джерелом можуть бути також конституції, інші закони та підзаконні нормативні акти, судові прецеденти (останнє характерне для сім'ї загального права), міжнародні угоди, а також думки авторитетів у галузі права, що характерно для англійського права.
В абсолютній більшості західноєвропейських країн діють кримінальні кодекси. Так, у ФРН у 1987 р. була здійснена нова редакція КК ФРН.
У Франції діє Кримінальний кодекс 1992 р., в Австрії - КК 1974 р., у Швейцарії - КК 1937 р., в Італії - КК 1930 р., Бельгії -КК 1867 р., Греції - КК 1950 р., Данії - КК 1930 р., Ісландії - КК 1940 р., Португалії - КК 1982 р., Фінляндії - КК 1889 р., Швеції -КК 1962 р., Норвегії - КК 1902 р.
В Японії діє Кримінальний кодекс 1907 р. Серед кримінальних кодексів інших азіатських держав можна назвати КК Індії 1860 р.
Кримінальні кодекси переважної більшості країн Африки, колишніх колоній або протекторатів європейських держав, значною мірою відтворюють положення кримінального права своїх колишніх метрополій.
Основним джерелом кримінального права в латиноамериканських країнах є кримінальні кодекси, засновані на концепціях класичної (неокласичної) школи кримінального права (наприклад, КК Аргентини 1984 р.), класичної школи та антрополо-го-соціологічного напряму в кримінальному праві (наприклад, КК Колумбії 1980 р.), класичної школи та ідеях нового соціального захисту (наприклад, КК Сальвадору 1973 р.)
До сім'ї загального права на американському материку належать, зокрема, такі країни, як Канада та США. Нині в Канаді чинним є Кримінальний кодекс 1954 р. У Сполучених Штатах Америки діють 53 правові системи: федеральне право, право п'ятдесяти штатів і Пуерто-Ріко, як держави, що «вільно приєдналася», а також право федерального округу Колумбія, на території якого розташована столиця США місто Вашингтон, для якого закони приймає Конгрес США. Норми кримінально-правового характеру федерації зібрані в основному в ч. І розділу 18 Зводу законів США, реформованого в 1948 р. (це федеральний кримінальний кодекс США).
В окремих штатах США діють свої кримінальні кодекси: Кримінальний кодекс штату Нью-Йорк 1965 р., що являє собою главу 40 Зводу законів цього штату, Кримінальний кодекс Аляски 1978 р. тощо.
Система загального права створена в Англії після норманн-ського завоювання, головним чином, у процесі діяльності королівських судів. Вони називалися Вестмінстерськими - за місцем, де засідали, починаючи з XIII століття, і використовувались як знаряддя боротьби за зміцнення королівської влади.
Англійське кримінальне право як таке створене, головним чином, судовою практикою, тобто право грунтується на судових прецедентах. Лише з часом одним із головних джерел англійського кримінального права поряд із прецедентом став закон, інакше - статут, тобто акт, прийнятий парламентом. Домінуюча роль положень загального права зумовлюється тим, що вони можуть бути самостійною підставою кримінальної відповідальності за певні діяння, є загальним джерелом засад тлумачення законодавства, а також джерелом ряду інститутів Загальної частини кримінального права (скажімо, щодо форм вини).
Прецедентне значення мають рішення Палати лордів як судової інстанції та Верховного Суду, до якого входять Високий суд, Суд Корони, Апеляційний суд. Палата лордів є вищою судовою інстанцією не лише для Англії, а й для всього Сполученого Королівства.
Ступінь обов'язковості прецеденту залежить від того, яке місце в судовій ієрархії посідає суд, що виніс прецедентне рішення. Рішення Палати лордів обов'язкові для всіх інших судів. Прецедент, установлений Палатою лордів, може бути ліквідований парламентом шляхом прийняття відповідного закону. З 1966 р. Палата лордів може відступити від сформульованого її рішенням прецеденту. Апеляційний суд, який у судовій ієрархії стоїть нижче від Палати лордів, зобов'язаний дотримуватися прецедентів не лише Палати лордів, а й своїх власних, Високий суд зобов'язаний дотримуватися прецедентів обох згаданих інстанцій та своїх власних, а Суд Корони та магістратські суди - прецедентів, сформульованих Палатою лордів, Апеляційним судом та Високим судом.
Статутне право є системою законів, які приймаються парламентом, а також підзаконних нормативних актів, прийнятих на виконання законів. їх називають делегованим або допоміжним законодавством.
В Англії відсутній кримінальний кодекс, але існують численні закони, в яких містяться положення про кримінальну відповідальність. Крім власне кримінальних законів (наприклад, Закон про злочинне спричинення шкоди майну 1971 р., Закон про кримінально караний замах 1981 р.), кримінально-правові норми містяться в актах інших галузей права, що встановлюють відповідальність за конкретні правопорушення (наприклад, Закон про банківську справу 1979 р.), а також в актах кримінально-процесуального характеру (наприклад, Закон про повноваження кримінальних судів 1973 р. Закон про магістратські суди 1980 р., закони про кримінальне правосуддя 1982, 1987, 1988 рр.). Мають місце часткова кодифікація правових норм (статутного і прецедентного права) про відповідальність за ті чи інші види злочинів (наприклад, Закон про злочини проти особи 1861 р., Закон про статеві злочини 1956 р.) та консолідація законодавства, коли в одному чи кількох актах систематизуються норми про відповідальність за певні види злочинів. Так, у 1913 р. консолідовано законодавство про підлог, коли було об'єднано 73 статути. На тепері-шній час більшість злочинів визначається статутами, причому деякі з них замінили положення загального права (наприклад. Закон про крадіжку 1968 р.), деякі нові злочини були визначені як такі статутами (наприклад, Закон про безпеку авіації 1982 р.).
Закон Англії про делеговані акти 1946 р. ввів поняття «акт, що видається на підставі статуту». Нормотворчими повноваженнями наділяються різні органи. Насамперед, це - уряд, королева, міністри, місцеві органи. Більшу частину делегованого законодавства становить урядова нормотворчість. Вона існує в різних формах: укази короля в Раді, правила, накази, інструкції тощо. Особливе місце серед актів урядової нормотворчості належить тим, що приймаються на підставі надзвичайних законів, за невиконання яких передбачені кримінальні санкції. Місцеві органи влади наділені правом видавати постанови та інструкції, сфера дії яких обмежена відповідною територією. Відзначимо, що в разі, коли делегований акт прийнятий із перевищенням тим чи іншим органом повноважень, наданих йому парламентом, він визнається недійсним.