Поняття та значення кримінального закону. Джерела кримінального закону.
Імплементація норм міжнародного права у кримінальне законодавство України. Співвідношення норм міжнародного і національного права.
Витоки та формування кримінального законодавства. Структура кримінального закону. Тлумачення кримінального закону.
Принципи чинності кримінального закону в просторі та часі. Зворотня сила кримінального закону.
Чинність кримінального закону за національними та універсальними принципами. Чинність кримінального закону в часі.
В Україні правосуддя по кримінальних справах здійснюється виключно на підставі закону. Ні звичай, ні судовий прецедент не в змозі визначити основні принципи кримінальнохї відповідальності по кримінальному праву, означувати злочинність і карність діянь. Кримінальний закон - єдине джерело кримінального права України.
Кримінальний закон у найширшому розумінні - це система національних законодавчих актів України та імплементованих у них положень міжнародних договорів, що містять норми кримінального права.
Кримінальний закон - це і окрема стаття Кримінального кодексу або її частина, що передбачає відповідальність за злочин певного виду.
Кримінальний закон - це окремий законодавчий акт, що містить лише одну правову норму, яка стосується загальних положень кримінального права або регулює відповідальність за злочин певного виду.
Кримінальний закон - це і передбачені ст. 9 Конституції України відповідні положення міжнародних договорів, імплемен-товані в кримінальне законодавство України на загальногалузе-вому рівні Законом України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р.
Кримінальний закон України - це сукупність систематизованих та окремих законодавчих актів Верховної Ради України, що визначають загальні положення, підстави і межі кримінальної відповідальності, види злочинних діянь і передбачених за них покарань, підстави призначення покарання, звільнення від покарання чи відповідальності; а також сукупність положень міжнародних договорів, імплементованих у кримінальне законодавство України як його невід'ємна частина. Кримінальний закон є одним із важливих засобів охорони життя, здоров'я, честі, гідності, недоторканності і безпеки людини як найвищої соціальної цінності, суспільного ладу України, її політичної та економічнної систем, власності й усього правопорядку від злочинних посягань і засобом боротьби з ними.
Джерела кримінального права
Основним (концептуальним) джерелом, що містить норми прямої дії, - є Конституція України, що має вищу юридичну силу. Всі кримінально-правові норми повинні відповідати Конституції. Відповідності до ст. 8 Конституції, кожна прийнята кримінально-правова норма, що суперечить положенням Конституції, втрачає юридичну силу автоматично або ж не може її набувати, в таких випадках застосовується норма Конституції як норма прямої дії.
Основним національним джерелом кримінального законодавства є Кримінальний кодекс України, де сукупність кримінально-правових норм об'єднана у відповідні глави та систематизована в певній послідовності. Джерелом кримінального законодавства є й окремі некодифіковані кримінальні закони (Указ Президії верховної Ради України від 12.01.1992 р. «Про відповідальність за виготовлення і збут купонів багаторазового користування»).
Міжнародні кримінально-правові норми, що стосуються Загальної частини кримінального права, не зазнаючи ніяких змін, імплементуються в національне законодавство України. Такими є норми чотирьох Європейських конвенцій, ратифікованих Україною 22.ІХ.1995 р., а також норми Конвенції країн СНД «Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних відносинах» 1993 р., яка для України набула чинності 14.04.1995 р. (Мінська конвенція).
Із прийняттям Закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10.ХІІ.1991 р. статусу джерела кримінального права України набули укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори. Вони становлять невід'ємну частину національного законодавства і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
Джерелами кримінального права, відповідно до ст. 152 Конституції, можуть бути і рішення Конституційного Суду України про неконституційність кримінальних законів чи їх окремих положень.
Контроль за відповідністю законів та інших нормативно-правових актів конституції, тлумачення окремих її положень зумовлюють створення компетентного та авторитетного органу, який функціонував би самостійно і незалежно від будь-яких владних структур і надійно відстоював би принципи правової держави. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні (ст. 147).
Першим кодифікованим актом нашої держави, що містив перші кримінально-правові норми щодо захисту вільної особи та її власності була створена близько 1016-1054 р.р., часів Київської Русі, князем Ярославом Мудрим «Руська правда».
Злочини визначались як «кривда» і, в основному, передбачали покарання у вигляді штрафу різних розмірів «віри», який стягувався на користь князівської скарбниці.
Покарання виносилися і виконувалися власником майна безпосередньо на місці вчинення злочину.
У 1919-1920 рр. розпочалася рецепція кримінального законодавства РРФСР «з метою встановлення єдності кримінального законодавства Радянських Республік». Циркуляром Народного Комісаріату УРСР від 4 серпня 1920 р. були без жодних змін ре-цепційовані Керівні начала з кримінального права РРФСР від 12.ХИ.1919 р.
Із утворенням у 1922 р. Союзу РСР вже офіційно законодавче формування кримінально-правової політики належало вищим органам державної влади СРСР щодо Основ кримінального законодавства та боротьби з найбільш небезпечними злочинами: контрреволюційними, військовими та ін.
Кожна кримінальноправова норма являє собою встановлене державою загальнообов'язкове правило поведінки. За своїм характером ці правила можуть бути забороняющими під погрозою покарання здійснення відповідних дій (кража, хуліганство, спекуляція), або, навпаки, під загрозою покарання здійснювати відповідні дії (повідомляти органам влади про достовірні відомості злочину що готується (бандитизм, надання допомоги особі, яка знаходиться в небезпечному для життя стані).
Структурно кримінальне законодавство складається з двох частин: Загальної та Особливої. Таку саму структуру має і Кримінальний кодекс України.
Кожна частина КК поділяється на глави: у Загальній частині їх 15, в Особливій 20. Кожна глава має назву та об'єднує певну сукупність статей, які теж мають назви.
У кінці Кримінального кодексу є додаток - перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.
Норми Загальної частини формулюють основні принципи і вміщують означення понять і інститутів кримінального права. Ці норми за своїм змістом становлять єдине ціле і в них неможливо виділити які-небудь внутрішні структурні частини.
Норми Особливої частини кримінального права вміщують опис ознак конкретного складу злочинів і передбачає міри покарання, які застосовуються в разі їх скоєння. За своєю будовою норми Особливої частини чітко розпадаються на дві частини. В одній перераховуються ознаки, які характеризують даний злочин (наприклад ст. 257 КК України - «Бандитизм» «Організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи окремих осіб, а так само участь у такій банді або вчинюваному нею нападі»), а в другій частині норми вказується та міра покарання, яка може бути застосована за скоєння даного злочину (напрклад, у ст. 257 - «карається позбавленням волі на строк від п'яти до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна»).
В теорії кримінального права перша частина норми, яка відноситься до Особливої частини кримінального законодавства, іменується диспозицією, а друга - сакнцією.
Кримінально-правова норма, як і всяка правова норма, має триланкову структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію.
Гіпотезу, тобто умову, за якої застосовується правова норма, статті Особливої частини КК описують не текстуально, а контекстуально, тобто вона розуміється як необхідна. Текстуально ж ці статті описують диспозицію та санкцію. Норми ж Загальної частини санкцій не містять.
Диспозиція - це та частина норми, де називається, вказується або описується діяння, за скоєння яких передбачена конкретна міра покарання.
Диспозиції в кримінально-правових нормах Особливої частини описують стандарти заборонної (злочинної) поведінки певного виду, однак текстуально ці диспозиції описують лише специфічні для даного виду злочину ознаки, а інші необхідні ознаки, які є спільними для багатьох злочинів, законодавець вказує в но-рмах Загальної частини. Диспозиції в Особливій частині побудовані за принципом логічної норми.
Для опису ознак складу конкретного злочину законодавець використовує один із чотирьох видів диспозицій: просту, описову, відсильну та бланкетну.
Простою називається така диспозиція, яка лише називає склад злочину але не розкриває його змісту.
Описовою називається така диспозиція в якій дається опис основних ознак злочину, називає склад конкретного злочину і розкриває його зміст. Наприклад: спекуляція, тобто скупка і перепродаж товарів чи інших товарів з метою наживи».
Відсильною називається диспозиція, в якій законодавець для встановлення ознак злочинів які описуються, робить посилання до ознак другого кримінального карного діяння, передбаченого відповідною статею того самого кримінального закону. Відсильна диспозиція ознаки певного складу злочину найчастіше називає в першій частині статті або називає лише сам склад злочину, а ознаки, що обтяжують такий злочин (кваліфікований вид), вказує в наступній частині статті.
Бланкетною називається диспозиція, яка для встановлення ознак кримінального діяння відсилає (посилається) не до вимог інших статей даного кримінального закону, а до других законів, нормативних або других актів (інструкцій, статутів, положень, наказів, правил тощо). Бланкетна диспозиція лише називає сам склад злочину, а для визначення ознак такого злочину відсилає до норм інших галузей права або інших підзаконних актів.
Санкція - це та частина норми, яка вміщує вказівку на конкретні види і міри покарання за скоєне передбаченого диспозицією злочину. Санкція як структурна чстина статті Особливої частини КК використовується для визначення виду і розмірів покарання. Санкції бувають двох видів: відносно визначені та альтер-нативні.
За способом конструювання розпізнають три види таких санкцій:
а)відносно визначені санкції з максимумом покарання;
б)відносно визначені санкції з мінімумом покарання;
в)відносно визначена санкція з максимумом і мінімумом
покарання.
Альтернативною називається санкція, яка передбачає два або більше видів покарання, надаючи суду право вибору одного з них. Альтернативні санкції передбачають не один, а два чи більше видів покарань, з яких суд може призначити лише одне.
В історії кримінального законодавства відомі також інші види санкцій:
а)невизначена - строки покарання не визначались;
б)абсолютно визначена -строк покарання встановлювався конкретно;
в) відсильна - запозичала вид і розміри покарання для певних видів злочинів з інших статей КК.
Залежно від того, який орган проводить тлумачення, розрізняють види тмумачення за суб'єктом або як його ще називають, ступенем обов'язковості: офіційне (легальне), судове і доктринальне (наукове).
Офіційне (легальне) тлумачення - це тлумачення чинних законів або їх окремих положень Конституційним Судом України. Згідно зі ст. 147 Конституції України, «Конституційний Суд Укураїни вирішує питання відповідності законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України». Офіційне тлумачення обов'язкове для всіх органів, посадових осіб і громадян України.
Судовим є тлумачення, яке дається судом у процесі застосування кримінального закону до особи, винної в скоєнні злочину. Воно обов'язкове тільки для даної справи і після вступу вироку в законну силу набуває обов'язкової сили. Це значить, що до тих пір, поки вирок злишається в силі, тлумачення судом кримі-нального закону, відносно конкретного випадку, обов'язкове для всіх органів, посадових осіб і громадян.
Судове тлумачення кримінального закону відбувається в процесі судового розгляду, коли суд будь-якого рівня застосовує по кожній справі певні кримінально-правові норми, з'ясувавши їх зміст та відповідність Конституції України.
Керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду являють собою особливий вид судового тлумачення кримінального закону. Особливість такого тлумачення в тому, що воно обов'язкове для всіх нище-стоящих судових інстанцій не тільки при розгляді якої-небудь конкретної справи, а й при розгляді всіх справ даної категорії.
Доктринальним (науковим) вважається тлумачення кримінального закону, яке дається науковими установами, окремими вченими в монографіях, підручниках, статтях, науково-практичних коментаріях чинного (діючого) кримінальног законодавства.
За способоми тлумачення поділяються на: а) філологічне; б) логічне; в) системне; г) історичне.
Філологічне тлумачення полягає у зв'ясуванні змісту закону шляхом аналізу самого його тексту (змісту певних термінів і понять) із використанням правил граматики, синтаксису, орфографії і пунктуації.
Логічне тлумачення закону застосовується в кожному випадку як на рівні кваліфікації злочину, так і на рівні індивідуалізації відповідальності (покарання), оскільки всі склади злочинів у Особливій частині КК побудовані з використанням логічних конструкцій, що містять загальне поняття складу злочину.
Системне тлумачення в уясненні змісту і відповідності кримінального закону шляхом його зіставлення з іншими законами, а також у встановленні його місця в загальній системі діючого, чинного кримінального законодавства.
Системне тлумачення - це з'ясування змісту відповідного положення кримінального закону шляхом зіставлення його з іншими положеннями даного чи будь-якого іншого закону, визначення юридичної природи та місця цього положення в системі кримінального права, а інколи - і в усій національній правовій системі.
Історичне тлумачення зводиться до з'ясування, усвідомлення кримінального закону шляхом вивчення обставин і причин, які визвали, зумовили його видання, зіставлення нині прийнятого закону з раніше чинним.
Історичне тлумачення - це з'ясування змісту закону в різних аспектах: з урахуванням ретроспективного та сучасного обсягу кримінально-правового регулювання однойменним інститутом (спекуляція); з урахуванням умов, що формували криміналізацію певного суспільно небезпечного діяння та наступну зміну обсягів даної криміналізації.
Тлумачення кримінального закону за обсягом кола суспільно небезпечних діянь, що охоплюється певною кримінально-правовою нормою, поділяється на:
а)буквальне;
б)поширювальне;
в)обмежене.
Буквальне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту кримінально-правової норми в точній відповідності до тексту закону, в результаті якого закон застосовується до випадків, безпосередньо (буквально) описаних в його тексті. Буквальне тлумачення є основним серед таких видів.
Поширювальне тлумачення полягає у наданні дії закону ширших меж, ніж це безпосередньо випливає з буквального тлумачення кримінально-правової норми, оскільки певні аспекти цього діяння розуміються контекстуально.
Обмежене тлумачення полягає у наданні дії закону вужчих меж, ніж передбачає буквальний зміст певної кримінально-правової норми, (наприклад, втягування неповнолітніх у злочинну діяльність передбачає, виходячи з буквального тлумачення закону, відповідальність за цей злочин і неповнолітніх осіб віком до 16 років. Однак логічне тлумачення детермінує висновок про те, що в даній нормі законодавець охороняє нормальне формування морального розвитку неповнолітніх від тих осіб, у яких основи такого розвитку вже сформовані, тобто від повнолітніх осіб (після 18 років).
Принципи чинності кримінального закону у просторі та часі
Кримінальний кодекс України передбачає просторову та часову юрисдикцію кримінального закону. Просторова юрисдикція означає поширення кримінального закону України в межах певної території та щодо певного кола осіб. Часова юрисдикція кримінального закону означає тривалість дії кримінального закону в межах певного часового інтервалу. Просторова юрисдикція кримінального закону грунтується на трьох основних принципах: територіальному, національному та універсальному.
Територіальний принцип регламентує чинність кримінального закону на території України. Винятком із територіального принципу є принцип дипломатичного імунітету. Він передбачає, що кримінально-правова юрисдикція України не поширюється на осіб, які мають дипломатичний імунітет, але зберігається щодо вчинених ними в Україні злочинів. Тому до відповідальності за ці злочини вони притягаються в державі, яка є акредитуючою.
Національний принцип (принцип громадянства), який передбачено ч. 1 ст. 5, регламентує чинність кримінального закону щодо діянь, вчинених за межами України її громадянами та особами без громадянства, що постійно проживають в Україні.
Універсальний принцип передбачає поширення чинності кримінального закону України щодо діянь, вчинених за межами України іноземними громадянами, у випадках, передбачених міжнародними договорами.
Просторові принципи, як правило, визначаються нормами кримінального закону України, але вони все більш корелюються міжнародними договорами. Це підтверджено приєднанням України до Європейських конвенцій та укладанням країнами СНД Мінської конвенції 1993 р.
Ці конвенції суттєво корелюють зміст територіального та національного принципів просторової чинності кримінального закону України.
Поняття «територія України» визначається нормами державного та міжнародного права.
Основні положення цього поняття визначають ст. 1 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р.: «Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору».
Злочин (у формі готування, замаху, виконання, підмовниц-тва, пособництва, організаційної діяльності) визнається вчиненим на території України в випадках:
1)коли він розпочатий і закінчений на території України;
2)коли він розпочатий за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені на території України;
3)коли суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчинені за межами України, а закінчені або злочинний наслідок настав на території України (постріл було зроблено з території Молдови, а смертельне поранення особи сталося на території України).
Відповідно до ст. 2 Конвенції, передача кримінального провадження, полягає в тому, що одна договірна держава передає іншій державі «повноваження переслідувати в судовому порядку згідно зі своїм кримінальним законодавством будь-який злочин, до якого застосовується кримінальне законодавство іншої Договірної держави».
Передачу іноземних громадян стосовно виконання вироку щодо засуджених в Україні до позбавлення волі передбачає Конвенція про передачу засуджених осіб від 21.03.1983 р.
Підставою передачі засудженого для відбування покарання у державі, громадянство якої він має, є сукупність таких факторів:
1)засудження іноземного громадянина українським судом за злочин, вчинений на території України, до позбавлення волі на такий строк, який на момент отримання запиту іноземної держави про передачу засудженого становив би не менше як 6 місяців (ч. 2 ст.2 п.«с» ч. 1 ст.1 Конвенції);
2)наявність у засудженої особи громадянства договірної держави;
3)добровільна згода засудженої особи щодо її передачі для відбування покарання у своїй державі;
4)вчинене засудженим діяння визнається злочином згідно з кримінальним законодавством держави винесення вироку і держави виникнення вироку (п.«с»ч.1 ст. 3 Конвенції).
Повним дипломатичним імунітетом користуються: глава дипломатичного представництва (посол, посланник, повірений у справах), члени дипломатичного персоналу, які мають дипломатичний ранг (радники, торгові представники, військові аташе, перші, другі та треті секретарі, заступники торгових представників, помічники аташе), а також члени сімей усіх зазначених осіб, якщо вони не є громадянами України.
Обмеженим дипломатичним імунітетом користуються консульські посадові особи і консульські службовці, члени адміністративно-технічного і обслуговуючого персоналу, члени парламентських і урядових делегацій. Ці особи не підлягають кримінальній юрисдикції України лише щодо дій, вчинених ними при виконанні своїх службових обов'язків.
Іноземні громадяни і особи без громадянства, які постійно в Україні не проживають і вчинили злочин за межами України, не підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України. Якщо вони після вчинення злочину опинилися в Україні, то може йтися лише про їх затримання і видачу (екстрадицію) державі, громадянином якої вони є або проти інтересів якої був учинений злочин.
Видача громадянина України іноземній державі є неприпустимою. Відповідно ч. 2 ст. 25 Конституції, громадянин України не може бути виданий іншій державі. Це не стосується випадків видачі громадянина України повноважному міжнародному судовому органу у зв'язку з можливим вчиненням ним передбачених міжнародними конвенціями злочинів (злочинів проти миру і людяності та воєнних злочинців). Не підлягають видачі також іноземні громадяни і особи без громадянства, яким Україною було надано притулок.
Згідно з ч. 1 ст. 6 КК України злочинність і карність діяння визначається законом, який діяв під час вчинення цього діяння. Чинним визнається закон, що набрав чинності.
Чинним визнається закон, що набув законної сили до його скасування чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк - до закінчення такого строку.
Питання набрання законної сили законом врегульовані ч.5 ст. 94 Конституції України: «Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування». Офіційними джерелами, в яких публікуються закони, є Відомості Верховної Ради України та газета «Голос України» («Урядовий Кур'єр»).
Після прийняття ВРУ кримінального закону він підписується Головою ВР і направляється Президенту України. Згідно зі ст. 94 Конституції, Президент протягом 15 днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, і офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до ВР для повторного розгляду.
Можливі три строки набрання новим законом чинності:
1)після десяти днів з дня його опублікування в офіційному
виданні;
2)з дня його опублікування в офіційному виданні;
3)з того часу, який у ньому зазначений.
В літературі виділяють три обставини, внаслідок яких кримінальний закон втрачає чинність:
1)коли він був скасований або замінений іншим кримінальним законом (Законом України від 17.06.1992 р з КК були виключені ст.61 (шкідництво), ст. 62 (антирадянська агітація і пропаганда);
2)коли він замінений повністю чи частково іншим законом без будь-якої вказівки про це в новому законі (наприклад законом від 28.01.94 р. було дано нову редакцію ст. 148 КК «Заняття забороненими видами підприємницької діяльності»);
3) у зв'язку із закінченням строку дії або зміною (усуненням) умов чи обставин, на які він розрахований (Указ Президії ВРУ від 26.ХІІ 1990 р. «Про відповідальність за порушення правил користування картками споживача на право придбання товарів».
Якщо закон виключає караність діяння, він має зворотну силу - діяння, вчинене особою до набрання сили цим законом, більше не вважається злочинним. Кримінальна справа щодо неї не може бути порушена, а наявна підлягає закриттю за відсутністю складу злочину.
Зворотну силу має й закон, який пом'якшує покарання.
Закон, що встановлює караність діяння або посилює покарання, зворотної сили не має. Особа, яка вчинила злочин до набрання чинності цим законом, відповідає за законом, який діяв під час вчинення даного злочину.
|